Ми продовжуємо вас знайомити ближче з цікавими людьми. І цього разу гість нашої рубрики -  тендітна жінка, турботлива мати та дружина. Відомий драматург. Людина, завдяки якій українці отримали переклад багатьох п’єс відомих французьких авторів, а студійці пізнали ази драматургії та історію театру. Одна з засновників київського театру-студії «МІСТ» - НЕДА НЕЖДАНА.

 

Для багатьох дівчат Ви є взірцем успішної сучасної жінки. Ви встигаєте викладати, дивувати прихильників Вашої творчості новими п’єсами, бути турботливою жінкою й займатися вихованням дітей. Що потрібно такій успішній жінці для того, щоб вдало балансувати між всім цим?

Я не впевнена, що мені вдається добре балансувати. В ідеалі потрібно, мабуть, 36 або 48 годин на добу, щоб усе встигати. Насправді, всі ці справи взаємопов’язані. Існує думка, що людина має повністю віддаватися творчості або науці, щоб досягти успіху. І, звісно, з дітьми це складніше.  З іншого боку, є люди, які мають трьох дітей і встигають реалізовуватися, а є ті, що взагалі не мають своєї родини, і нічого не роблять, щоб реалізуватися. Виховання дітей дає розуміння життя та інших поколінь. А підтримка родини дає натхнення у творчості. Як драматург я маю розуміти багато речей на власному досвіді. Неможливо пояснити, що таке кохання, смерть близької людини або народження дитини, якщо ти сам цього не пережив.

 

У своїй більшості письменники та драматурги отримують визнання вже у зрілому віці. Вам пощастило стати відомою вже в молодому віці. Чи знадобилась Вам для цього якась вдача, чи це виключно результат Вашої наполегливої праці?

Спочатку я стала відомою як поет, вірші писала змалку. Друкувалася в численних виданнях, виступала на вечорах, згодом стала призером конкурсу видавництва «Смолоскип» за збірку «Котивишня». Публікувалася в перекладі англійською у США. Тобто спочатку я стала відомою в літературі. Пощастило у спілкуванні з людьми: відомими поетами, драматургами, які ставали моїми вчителями, зокрема Галина Паламарчук та Ігор Римарук. Але і Григорія Чубая чи Марину Цвєтаєву теж вважаю своїми духовними вчителями. Анатолій Дяченко – мій перший наставник у драматургії. Мій чоловік також дав мені багато в розумінні театру і драматургії. Чи щастило мені? Скоріше – ні. Після першої  акторської читки моєї п’єси хотілося кинути цю справу раз і назавжди – текст здавався жахливим. Але після цього отримала перше драматургічне замовлення – від палестинського режисера Муніра Бакрі. І тільки четверта написана мною п’єса була поставлена. І потім були періоди вдач і невдач… Корисні для драматурга і критика, й невдачі, тому що це закаляє, і ти більше цінуєш успіх, більше працюєш над собою.

 

Ви добре знаєте французьку, переклали багато творів українською. Деякі перекладачі вважають свої переклади майже власними творами. Яке у Вас ставлення до такої роботи?

Для мене переклад відомих творів – це майстер-клас автора, який тобі близький. Такими вчителями для мене стали Матей Вішнєк, Ерік-Емманюель Шмітт. Перекладала я ще Жака Моклера, Ремі де Воса, а також поезії Рене Шара, Жак Превера та інших. Недаремно багато письменників займаються перекладами, це частина професії. Адже мова – це і певний тип мислення, тобто, перекладаючи, ти розширюєш свої ментальні можливості пізнання людей, світу. Англійською теж володію, але менше, бо вчила вже в дорослому віці. А от німецьку не сприймаю – в мене якась неспорідненість з нею, хоча прізвище моєї бабусі за батьком було Німецька. Тобто якесь німецьке коріння, мабуть, у мене є. Переклад – теж авторська творча річ, і тут важлива закоханість у те, що ти робиш. Наприклад, одна з моїх улюблених п’єс - «Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті» М. Вішнєка - одна з найбільш ставлених в Україні. Гадаю, не останню роль зіграв переклад. А мої останні переклади - «Уяви собі, що ти – Бог» М. Вішнєка та «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта.

 

Вам пощастило мати чоловіка теж творчої професії. Як Ви досягаєте найкращих професійних результатів – у творчому тандемі чи все ж таки поодинці?

Вдома ми також обговорюємо нові ідеї, п’єси, вистави. Мені здається, що у нас вдалий творчий тандем. Це дуже важливо. Навіть у проектах, в яких ми не пов’язані безпосередньо, ми допомагаємо одне одному, радимось. Творчих ревнощів у нас немає. Я щиро радію успіхам чоловіка. Думаю, що він моїм також.

 

Ви пишете драматичні твори, складаєте поезію. Можливо, працюєте і над прозою?

Прозу писала. Але є така історія, яка пояснює, чому я зараз її не пишу. Колись я написала еротичне оповідання «Нічне полювання на мамонтів». Його надрукували в еротичному журналі «Лель», але з такою жахливою редактурою, що в мене надовго лишився негативний осад. Я довго переходила з поезії на драматургію, а це інший тип мислення. І хоча у мене є твір «Повернення в ніколи» - віршована рок-опера, але загалом поезію я зрадила. В мене є надія, що я – непоганий драматург, і ця жертва була недаремною.

 

Що Вам необхідно для плідної праці – тиша, самотність, настрій, натхнення, щось інше?

В ідеалі – тиша, самотність, натхнення, чашка кави… Мінімум – це просто вільний час. Леся Українка могла написати п’єсу біля помираючого Мержинського чи вночі після приготування варення… Добре, коли життя дає таку можливість: писати в ідеальних умовах. Якщо ні, то «повінь – не повінь, а орати треба».

 

Ви скоріше довірите грати виставу за Вашою п’єсою досвідченому режисеру чи все ж таки головне – це акторський склад? Чи приймаєте ви участь у підборі акторів?

У підборі акторів участі зазвичай не приймаю – це справа режисера. Однаково з повагою ставлюся і до досвідчених режисерів, і до початківців. І до театру ім. І.Франка, і до театральних студій… 

 

Чи існують якісь важливі для Вас умови, дотримання яких є обов’язковим для отримання Вашого дозволу на відображення на сцені Ваших творів?

Ніяких вимог я не висуваю, спокійно ставлюсь до скорочень. Але було пару разів, коли режисерська інтерпретація суттєво змінювала сутність твору. Так сталося у студентській роботі за п’єсою «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів» у Херсоні:  там героїня замість того, щоб стати у фіналі блазнем, просто… помирає, але тоді п’єса набуває ледь не протилежного значення! Це був єдиний раз, коли я обурилась. А у виставі «Навь» Андрія Білоуса в театрі «Ательє 16» за п’єсою «Коли повертається дощ» у фіналі помер… інший персонаж. Але я погодилась, бо інакше він не міг вибудувати своєї концепції, а для мене важливо, щоб режисеру було цікаво працювати, щоб він втілював свою ідею. Та розпитуючи враження після вистави, я зрозуміла, що мої задуми читалися, а концепція режисера – не до кінця. А загалом, мені цікаво, коли текст породжує фантазію, незвичайну інтерпретацію.

 

Ким Ви мріяли бути у дитинстві? І коли зрозуміли Ваше справжнє покликання?

У дитинстві були різні бажання. Хотілося бути археологом, художником, актрисою, мандрівником, композитором… Так, свої перші гроші я заробила у 5 років – була натурницею в Художньому інституті. За моїм бажанням, отриманий гонорар витратили на берлінське старовинне піаніно. Але у нас була художня сім’я  (батько – художник, брат – скульптор, сестра займалася декоративним живописом). Згодом і мене віддали до художньої школи. Та закінчивши її, я збагнула, що це – не моє.  Років так у 14 зрозуміла, що хочу бути кінорежисером (до елітарного кіно привчила мама). Займалась я і в театральних студіях, у 12 років написала і сама поставила пародійну казку у дворовій альтанці (навіть продавала на неї саморобні квитки). Але по закінченні школи до театрального не пішла – сумнівалася в собі. Із відчаю вступила на французьку філологію, згодом захопилася поезією… А цікавість до драматургії відчула лише років так у 20, згодом вступила до школи Центру експериментальної сучасної драматургії Анатолія Дяченка.

 

У Вас дуже різноманітна професійна діяльність. Ви пишете драматичні твори, перекладаєте, ставите вистави, викладаєте і займаєтесь ще багато чим. А що з цього розмаїття Вам ближче до душі?

Драматургія для мене – найцікавіша. Писати п’єси й займатися режисурою мені подобається найбільше.