ГЛЮКИ – НЕ ДЛЯ СКУКИ

Автор – Тетяна Щастіна

 

Справжньою подією для театру «МІСТ» виявився осінній міжнародний фестиваль сучасного театрального мистецтва. Як не любити ці фестивалі, якщо саме там трапляються найкумедніші історії в житті акторів! Бібліотеку невигаданих комедій театру «МІСТ» з гідністю може поповнити також історія цього фестивалю, в якому найактивнішу участь брали польські митці. Почалося все з незвичайного підбору команди акторів для читання пєси сучасного польського драматурга, що написав її за мотивами відомого чеховського «Дяді Вані». Коли напередодні фестивалю раптом гостро постало питання щодо неможливості участі заздалегідь запланованих акторів, на допомогу іміджу країни прийшов київський театр-студія «МІСТ». Але тоді ще ніхто не очікував, що в певний момент під загрозою опиниться імідж іноземних гостей. І чи впораються наші рятівники й цього разу? Отже, про все по черзі.

Можливість міжнародного скандалу для нашої країни минула, коли найнесподіванішим чином на порозі театрального центру «Пасіка» з відомим окликом «Спасатели, вперёд!» зявилися Анжела Данильчук, Тарас Валігура, Олексій Голубєв та Тетяна Щастіна. Також до складу трупи увійшов студент з режисури університету ім. І. Карпенко-Карого Ігор Білиць. Досвід роботи з іноземними митцями виявився для акторів дуже корисним та цікавим. Хочеться підкреслити професіоналізм та креативність польського режисера, який досить жваво розпочав постановку. За його задумом, у цій виставі мали брати участь три групи людей рівної кількості: актори, що розташовувались у «шаховому порядку» на трьох сходинках біля лівої куліси, хор – на трьох сходинках праворуч та дійсно сліпі люди, які двічі зявлялися на сцені для виконання специфічного танка та читання: на початку та наприкінці вистави. На заднику сцени періодично відбувалась демонстрація відеозапису акторів, здійсненого напередодні. Хто ж не любить своїх крупних планів! Особливо, коли про це не попереджають. Здивувати вони вміють. Задля «пущего веселья» театральної трупи в центрі сцени в найцікавіші моменти вистави глядачі спостерігали шалені танці наших акторів.

На репетиції вистави було відведено лише два дні (вони в нас вірили!), протягом яких всі учасники старанно втілювали палкий задум режисера. Найбільшу відповідальність було покладено на наших акторів, які мали не тільки читати текст, але й виконувати певні дії на сцені. До речі, деякі шматки тексту читалися з особливою, незвичною інтонацією, інші – з повтором кожної репліки двічі, а також було багато інших посилювачів акторської тривожності щодо правильності вимови кожного конкретного уривку. Відрізнявся фестиваль також і сучасністю технологій. Так, текст актори читали з моніторів, що стояли перед ними на сцені. Трансляція тексту на всі монітори йшла від загального комп’ютера, яким керувала дівчина-адміністратор. Сторінки мали зміняти одна одну на моніторах у відповідності до озвученого акторами тексту. Задля полегшення запам’ятовування, яку репліку яким чином читати, текст було пофарбовано в різні кольори. Можливо, то було зроблено з метою подвійного ефекту: щоб в разі виникнення стресової ситуації не викликати в акторів відчуття суму сірістю моніторів, а, навпаки, додати їм гарного настрою.

Все начебто йшло за планом. Аж ось вистава почалась. Для акторів вона виявилася сповненою несподіванок не менше, ніж для глядачів, для яких все виглядало, нібито як так і треба. І першою такою «цікавинкою» було те, що замість трьох моніторів з текстом пєси перед акторами стояли тільки два. Та нам не шкода того монітора, але ж його відсутність позбавила нас із Тарасом можливості бачити текст. В образі своєї турботливої Няні мені довелося зійти зі своєї сходинки та, розмовляючи з сусідами-акторами пошепки через натягнуту для глядачів посмішку, розташувати один з моніторів таким чином, щоб він опинився в полі зору одразу трьох із нас. Здавалося, невеличка технічна пауза не встигла зіпсувати налаштованість залу, який з нетерпінням чекав на початок. Читання розпочалось.

Ми досить впевнено наближалися до середини пєси, коли текст на всіх моніторах раптом застряг перед наступною реплікою Соні у виконанні Анжели. Зрозуміло, що, враховуючи різноманіття та кількість завдань для акторів на це читання, про вивчення тексту мова навіть на заводилась. Тому Анжела просто вразила всіх нас здібностями своєї памяті, озвучивши наступну свою репліку. Але що йшло далі, і яким чином ми мали його читати, ніхто з нас й гадки не мав. Аж ось, на наше загальне полегшення, через дві секунди після фрази Анжели відкрилася наступна сторінка. Ми продовжили читати. Декілька сторінок спокою, і раптом – текст знову стоїть.  Наступна репліка – Анжели. Остання на цій сторінці – моя. Монітор застиг в очікуванні чогось найкращого. Я повторюю ще раз свою репліку. На монітор це не справляє ніякого враження. Я знову повторюю репліку, цього разу починаючи її словами: «Панове, я повторюю...». Монітор здригається та видих полегшення пятірки акторів ледь не чути в мікрофони. Але дарма...

Дівчина, що сиділа за тим компютером, вочевидь злякавшись, натиснула відповідну кнопку декілька разів, і текст пересунувся на декілька сторінок вперед. Зрозумівши свою помилку, дівчина натиснула іншу кнопку декілька разів, щоб повернути текст на потрібну сторінку. Але в цю мить ми зрозуміли, що кількість її останніх натискань була невірною, і текст опинився на сторінці, яку ми вже прочитали. Все це відбувалося протягом декількох секунд, які нам здавалися дуже довгими. Аж ось потрібна сторінка на екрані, і, намагаючись зберігати спокій, ми продовжуємо. Декілька сторінок слухняно перегорталися. І раптом – знову застрягли. Наступна репліка – Анжели. Остання на цій сторінці – моя: «Які папери?». В очікуванні на люб’язність комп’ютера  мені довелося звернутися з цим текстом в декількох інтерпретаціях до інших трьох акторів. Задовольнившись  реакціями акторів на мої запитання, компютер надав нам честі у вигляді подальшого тексту. Наступні сторінки вже були більш напруженими для всієї трупи. Аж коли – знову зупинка. Наступна репліка – невідомо чия. Остання на цій сторінці – Анжели: «...у девелоперській компанії». Розуміючи, що тільки відтворюваний мною образ Няні може дозволити собі навіть безглузді питання, починаю знов своє неспішне опитування акторів з приводу того, що таке «девелоперська компанія». Побачивши, що текст пішов, кажу: «Та, в принципі, то неважливо».

Як ви розумієте, то було не аби яке випробування для акторської психіки. Особливо нелегкою того вечора була доля Анжели. Тому, коли наступного разу текст знову застряг на її реплиці, її терпець увірвався, й вона звільнилася від свого внутрішнього обурення, промовивши голосно у мікрофон:

-         Та скільки ж це може продовжуватися?!

-         Заспокойся, Соню, - намагалася я підтримати Анжелу.

-         Тобі що – це подобається, Няню?

-         Треба бути більш терплячою, Соню, тримайся.

Як не дивно, але то був останній «глюк» компютера-жартівника протягом нашого виступу. А наш пан режисер потім ще довго нам дякував і вибачався протягом післяпремєрного бенкету.